Коли повернення апеляційної скарги є незаконним: позиція Верховного Суду

Подаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору, особа вправі очікувати задоволення судом такого клопотання, що очевидно надає їй підстави не сплачувати судовий збір.

Суду апеляційної інстанції належить перевірити, по-перше, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала суду першої інстанції про відмову у зупиненні провадження у справі окремо від рішення суду. По-друге, чи відповідає апеляційна скарга вимогам процесуального законодавства з урахуванням відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, та прийняти відповідне процесуальне рішення. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 503/1904/16-ц.

Верховним Судом було встановлено, що ухвалою районного суду від 11 квітня 2017 року у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, заявники подали апеляційну скаргу.

Ухвалою апеляційного суду від 18 травня 2017 року вказана апеляційна скарга залишена без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору.

Ухвалою апеляційного суду від 17 липня 2017 року у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору відмовлено. Апеляційну скаргу на ухвалу районного суду від 11 квітня 2017 року визнано неподаною та повернуто заявникам.

Повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявниками не усунуто недоліки, а саме не сплачено судовий збір.

Верховний Суд нагадав, що однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право на оскарження судових рішень. Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Згідно з частиною другою статті 297 ЦПК України 2004 року, до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу щодо постановлення суддею ухвали, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляється позивач і надається йому строк для усунення недоліків.

Відповідно до частини першої статті 121 ЦПК України 2004 року, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня отримання позивачем ухвали.

Верховний Суд звернув увагу на практику Європейського суду з прав людини щодо регулювання подібного виду правовідносин.

ЄСПЛ наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції має право встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких – не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (§ 59 рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

У § 36 рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року заява № 23805/94 ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97 проти України» від 21 жовтня 2010 року).

Верховний Суд зазначає: «Враховуючи, що подаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору, особа вправі очікувати задоволення судом такого клопотання, що очевидно надає їй підстави не сплачувати судовий збір, тому одночасна відмова у задоволені клопотання про звільнення від сплати судового збору та визнання неподаною і повернення апеляційної скарги чи іншого процесуального звернення є невиправданим, оскільки у разі відмови у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору суд може продовжити строк заявнику для сплати судового збору».

Реалізацією особою процесуального права на подання клопотання про звільнення від сплати судового збору не може оцінюватись судом як невиконання вимог ухвали суду про сплату судового збору та мати наслідком повернення апеляційної скарги, оскільки це за процедурою порушує право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції.

Тому, апеляційний суд, розглядаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору та відмовляючи у його задоволенні, повинен був діяти відповідно до вимог статті 121 ЦПК України 2004 року: продовжити строк на усунення недоліків, а не одразу повертати апеляційну скаргу заявникам, адже у останніх не було можливості усунути зазначені недоліки з урахуванням прийнятого в оскаржуваному рішенні відповідного процесуального рішення за клопотанням про звільнення від сплати судового збору.

За таких обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а постановлена у справі ухвала суду апеляційної інстанції – скасуванню з передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

ДЖЕРЕЛО