Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Позивач зазначав, що між ним та банком було укладено кредитний договір, але наміру укладати такий договір він не мав та жодних коштів від банку він не отримував. Позивач стверджував, що інша особа увійшла до нього в довіру і вмовила взяти кредит на його ім`я та він підписав документи, змісту яких не знав. Після чого ця особа відібрала у нього всі документи, що підписувалися в банку, а також картку і дала йому 600 грн, та пообіцяла сплачувати кредит вчасно у повному розмірі. Однак з банку йому почали приходити повідомлення про заборгованість по кредиту, якого він не отримував. Позивач звертався до банку та до прокуратури, покликався на те, що він не мав внутрішньої волі на укладення кредитного договору та був фактично введений в оману,що відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України є підставою для визнання кредитного договору недійсним.
Але суди не знайшли підстав для задоволення позову особи та захисту його прав.
У касаційній скарзі позивач зазначав про помилковість висновку судів про те, що спірний кредитний договір був укладений ним за вільного волевиявлення та з певною метою, а також наполягав, що з матеріалів справи вбачається, що він не мав внутрішньої волі для укладення кредитного договору та був фактично введений в оману.
Проте касаційний цивільний суд не визнав доводи позивача обґрунтованими.
Суд касаційної інстанції зазначив, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
КЦС зауважив, що обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Суд вказав, що стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести:
- обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;
- те, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином;
- те, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Також КЦС звернувся до постанови Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14, у якій зроблено висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Оскільки позивач не довів підстав для визнання недійсним кредитного договору, ВС визнав вірним висновок судів про відмову в задоволенні позову (постанова від 06.04.2020 у справі № 293/780/18).
_03_03.png)
