Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Розумна підозра у вчиненні серйозного правопорушення та розмір заподіяної шкоди можуть бути обґрунтуванням встановлення роботодавцем прихованого відеоспостереження.
Велика Палата ЄСПЛ 17 жовтня 2019 року розглянула справу CASE OF LÓPEZ RIBALDA AND OTHERS v. SPAIN, відповідно до обставин якої роботодавець встановив приховане відеоспостереження за працівниками, що в подальшому призвело до їх звільнення.
У 2009 році заявники працювали касирами або продавцями в мережі супермаркетів М. Після виявлення невідповідності між запасами товарів магазину та їх продажем менеджер супермаркету в червні того ж року встановив як видимі, так і приховані камери відеоспостереження.
Згодом (після встановлення камер відеонагляду) менеджер показав представнику профспілки відео, на якому було зафіксовано, як заявники та інші працівники беруть участь у крадіжці товарів.
Чотирнадцять працівників, включно із заявниками, були звільнені через вчинення дисциплінарного проступку. В наказах про звільнення зазначалося, що з відео було встановлено, що заявники допомагали викрадати речі клієнтам та іншим працівникам і самі викрадали їх.
Троє з п’яти заявників підписали мирову угоду, визнаючи свою причетність до крадіжок, і зобов’язались не оскаржувати своє звільнення до суду, тоді як компанія-роботодавець, зі свого боку, — не ініціювати проти них кримінальне провадження.
Згодом всі заявники звернулись до суду у трудових спорах, оскаржуючи своє незаконне звільнення і стверджуючи, що використання матеріалів відеоспостереження є порушенням їхнього приватного життя і що такі записи не можуть бути використані як докази.
Справи перших двох заявників, які не підписували мирову угоду з колишнім роботодавцем, суд у трудових спорах розглянув і не встановив порушення права на повагу до приватного життя, вказавши, що запис відеоспостереження є належним доказом, а їх звільнення відповідало вимогам закону.
Суд у трудових спорах відхилив скарги інших трьох заявників, які підписали мирову угоду з колишнім роботодавцем. Вищий суд підтримав рішення суду першої інстанції в порядку апеляції.
У своїй скарзі перший заявник також посилався на вимогу національного законодавства попередньо повідомляти про спостереження, але Вищий суд вказав, що такі заходи мають розглядатися у світлі критеріїв Конституційного суду щодо пропорційності втручання у право особи, і зазначив, що відеоспостереження у супермаркеті відповідало таким критеріям, а саме було виправданим у зв'язку з підозрами у неправомірній поведінці (крадіжках), та було необхідним.
28 травня 2018 року Велика Палата ЄСПЛ задовольнила клопотання уряду про передачу справи на розгляд Великої Палати ЄСПЛ.
З самого початку розгляду справи Суд наголошує, що поняття «приватне життя» — це широкий термін, що не піддається вичерпному визначенню. Приватне життя охоплює фізичну та психологічну недоторканність людини. Отже, може охоплювати безліч аспектів фізичної і соціальної ідентичності людини.
Як підкреслив Суд, щоб забезпечити пропорційність заходів відеоспостереження на робочому місці, національні суди повинні враховувати такі фактори, коли вони зважують різні конкуруючі інтереси: чи були працівники поінформовані про відеоспостереження; ступінь контролю та втручання; чи були законні причини для застосування такого спостереження; можливість застосування менш жорстких (інтрузивних) заходів; аналіз наслідків спостереження для працівників, надання відповідних гарантій, таких як відповідна інформація або можливість подачі скарги.
Велика Палата ЄСПЛ вказала, що національні суди правильно визначили інтереси, що були предметом у цій справі, з посиланням на право заявників на повагу до приватного і сімейного життя та необхідністю дотримання балансу між цим правом і правом роботодавця на захист своєї власності.
Національні суди продовжили розглядати інші критерії, такі як законність причин для відеоспостереження, і з’ясували, що вони були законними у зв’язку із підозрою у крадіжці. Вони також розглянули міру дії заходу, який був обмежений зоною огляду і не перевищив того, що було необхідно, а тому Суд не вважає висновок національних судів необґрунтованим.
ЄСПЛ відзначив, що заявники працювали в частині приміщення, яка є відкритою для публіки. Зокрема, зважаючи на те, що спостереження тривало десять днів і що обмежене коло осіб могло переглядати відеозаписи, Суд вважає, що ступінь втручання у право заявників на приватне життя не досягнув високого ступеню серйозності.
Окрім цього, ЄСПЛ звернув увагу, що відеозаписи не були використані для інших цілей, окрім як виявлення винних у крадіжках осіб, і що не було іншого заходу, за допомогою якого можна було б досягти легітимної мети, яка переслідувалась.
Щодо того, чи було повідомлено заявників про встановлення відеоспостереження, Суд зазначає, що встановлення двох типів камер у супермаркеті не було суперечливим: з одного боку — це видимі камери, спрямовані на входи та виходи супермаркету, про які роботодавець повідомив працівників; а з іншого боку — приховані камери, спрямовані на каси, про які не повідомляли ані заявників, ані інших співробітників.
Також для відвідувачів супермаркету на інформаційних дошках було розміщено повідомлення про наявність камер відеоспостереження, але інформації точного змісту на цих дошках не було.
У світлі аналізу рішень національних судів ЄСПЛ вказав, що лише першочергова вимога захисту істотних державних і приватних інтересів може бути виправдана відсутністю попереднього повідомлення, а національні суди не перевищили межі своєї дискреції («свобода розсуду»), встановивши, що втручання у право заявників на приватне життя було пропорційним.
Водночас Суд не погодився із тим, що проста підозра у вчиненні працівником правопорушення може виправдати встановлення роботодавцем прихованого відеоспостереження, однак зауважив, що обґрунтована/розумна підозра у вчиненні серйозного ступеня правопорушення та розмір заподіяної шкоди в цьому випадку можуть бути вагомим обґрунтуванням.
Більше того, заявники мали інші способи правового захисту, такі як подача скарги до Управління захисту персональних даних або позову до суду на втручання у їхні права на підставі закону про захист персональних даних, проте такими способами захисту вони не скористались.
Таким чином, внутрішнє законодавство надало заявникам інші засоби захисту, за допомогою яких забезпечувався захист персональних даних, але вони вирішили не використовувати ці засоби захисту. У зв'язку з цим Європейський Суд підкреслив, що ефективний захист права на повагу до приватного життя в умовах відеоспостереження на робочому місці може бути забезпечений різними способами, які можуть підпадати під законодавство про працю, а також цивільне, адміністративне чи кримінальне законодавство.
Враховуючи національні правові гарантії, включно із засобами захисту, якими заявники не скористались, твердження, якими виправдовувалось відеоспостереження, та оцінку їх національними судами, Велика Палата ЄСПЛ встановила, що органи влади не перевищили межі свободи розсуду, а тому порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) не було.
_03_03.png)
