Застосування спецконфіскації майна: постанова ККС ВС

Суд розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду.

Якщо сторона обвинувачення доведе обставини, які свідчать про відсутність у номінального власника права на спірне майно та інтересу в його поверненні, відсутність доказів обізнаності такого номінального власника щодо злочинного використання майна не є перешкодою для застосування спеціальної конфіскації. В такому разі питання про застосування спеціальної конфіскації має вирішуватися залежно від виконання умов, передбачених відповідними нормами кримінального та кримінального процесуального закону, по відношенню до законного володільця такого майна.

Такий висновок зробила колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду.

Відповідно до вироку місцевого суду чоловік був засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 204 Кримінального кодексу України (незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів). Крім того, суд повернув засудженому автомобіль, на якому він транспортував незаконно виготовлені алкогольні напої. Апеляційний суд залишив вирок місцевого суду без змін та звільнив особу від відбування покарання на підставі пункту «в» ч. 1 ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році».

У касаційній скарзі прокурор вказував, що всупереч вимогам ст. 96-2 КК України (випадки застосування спеціальної конфіскації) апеляційний суд не застосував спеціальну конфіскацію до автомобіля, який використовувався засудженим як засіб вчинення злочину та перебував у його законному володінні.

Відмовляючи в задоволенні вимоги прокурора щодо застосування спеціальної конфіскації, апеляційний суд вказав, що доведеної обізнаності законного володільця майна про його злочинне використання недостатньо для того, щоб можна було застосувати спеціальну конфіскацію, якщо сторона обвинувачення не довела й обізнаності власника про таке використання його майна.

Верховний Суд не погодився із зазначеним висновком апеляційного суду з огляду на таке.

У частинах 6, 9, 10, 11 ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України і в частинах 1 та 5 ст. 96-2 КК України законодавець використовує терміни «власник» і «законний володілець» як альтернативні, тому згідно з цими положеннями не вимагається доведення факту обізнаності про злочинне використання майна двох осіб: власника і законного володільця. Також законом не визначено переваги власника перед законним володільцем чи навпаки у питанні застосування спеціальної конфіскації.

Закон, зокрема ч. 10 ст. 100 КПК України, захищає право добросовісного власника або володільця майна від несприятливих наслідків використання його майна третіми особами зі злочинною метою. Такий підхід законодавця відповідає вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, серед іншого, що знаходження балансу між суспільним інтересом у попередженні злочинів та захистом прав зацікавлених осіб у таких обставинах означає, що покладання такого тягаря на власника відповідного майна може бути виправданим, лише якщо його інтерес у поверненні йому майна переважується ризиком, що таке повернення полегшить вчинення злочинів і зашкодить боротьбі з організованою злочинністю.

Однак перш ніж визначити справедливий баланс між інтересом особи, котрій належить майно, та інтересом суспільства у боротьбі зі злочинністю, суд, вирішуючи питання про спеціальну конфіскацію, має установити, чиї майнові інтереси постраждають у випадку конфіскації такого майна.

Для визначення того, інтереси якої особи — власника чи законного володільця — зачіпає можлива спеціальна конфіскація майна, суду слід виходити із сукупності обставин, установлених судом. Якщо ця сукупність свідчить про те, що особа, хоча й зазначена у певних документах як власник майна, не має дійсного права на таке майно та інтересу в його поверненні, вимога довести факт обізнаності такої особи про злочинне використання майна, з яким вона втратила зв’язок, не відповідає меті захисту права на мирне володіння майном, втіленій, зокрема, в ч. 10 ст. 100 КПК України, але водночас створює нездоланні перешкоди для державних органів у досягненні цілей боротьби зі злочинністю.

Верховний Суд зазначив, що, надавши вирішального значення відсутності згоди номінального власника автомобіля, апеляційний суд залишив поза увагою важливі обставини, доведені стороною обвинувачення. При цьому суди фактично визнали відсутність у номінального власника, зазначеного в технічному паспорті, інтересу в поверненні автомобіля, повернувши автомобіль не йому, а законному володільцю, тобто засудженому.

ККС ВС задовольнив касаційну скаргу, скасувавши ухвалу апеляційного суду і призначивши новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

ДЖЕРЕЛО