Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Фабула судового акта: Як видно з матеріалів цієї справи, приватним акціонерним товариство (Банк, позивач) відповідача було прийнято на роботу та укладено з ним трудовий договір, оформлений відповідно до вимог КЗпП України наказом по Банку. Відповідно до наказу відповідачу був встановлений посадовий оклад у розмірі 31 500,00 грн та індивідуальна надбавка у розмірі 13 500,00 грн.
В подальшому, 01 жовтня 2014 року, між сторонами було укладено трудовий договір, відповідно до якого відповідача було прийнято на посаду із щомісячною оплатою праці у розмірі 45 000,00 грн та додатковою заробітною платою у розмірі 270 000,00 грн. Однак, жодного наказу на підставі даного трудового договору не видавалось, а відповідач виконував свою роботу на підставі трудового договору, оформленого наказами про прийняття на роботу та про переведення.
Виходячи з того, що на той період Банк перебував у важкому фінансовому стані та не мав можливості та підстав для укладення договорів, які збільшують його зобов`язання, позивач вважав, що трудовий договір, укладений між сторонами 01 жовтня 2014 року, не є трудовим договором у розумінні трудового законодавства України, оскільки сторонами недодержано в момент вчинення даного правочину вимог ч. 5 ст. 203 ЦК України, зокрема оскаржуваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного Банк і просив суд визнати трудовий договір від 01 жовтня 2014 року недійсним.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду в задоволенні позову Банка відмовлено, з чим погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, виходячи з наступних приписів законодавства і суджень.
Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з ч.ч. 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання і момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3,5,ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Підприємство може матеріально заохочувати працівників медичних, дитячих, культурно-освітніх, учбових і спортивних закладів, організацій громадського харчування і організацій, що обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу.
Згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Враховуючи, що відповідно до ст. 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема ст.ст. 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).
Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі № 6-530цс15.
Отже, наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, свідчить про те, що оспорюваний договір не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами ст.ст. 203, 215 ЦК України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.
_03_03.png)
