Чи можна встановлювати національність особи в судовому порядку: постанова ВП ВС

ВП ВС: приналежність особи до тієї чи іншої національності не може встановлюватись у порядку цивільного судочинства

Фабула справи № 398/4017/18: Фізична особа (заявниця) звернулась до суду із позовною заявою, в якій просила:

- встановити юридичні факти про те, що вона, її мати, баба та тітка належать до єврейської національності;

- встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження в частині вказівки національності її матері «українка» замість «єврейка» та зобов`язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі «національність» матері «єврейка» замість «українка»;

- встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження матері заявниці в частині вказівки національності баби заявниці «українка» замість «єврейка» та зобов`язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі «національність» баби заявниці «єврейка» замість «українка».

Ухвалою міськрайонного суду у відкритті провадження за цією заявою відмовлено. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що встановлення факту про належність особи до певної національності не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Постановою суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу заявниці залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що норми  ЦПК України не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про встановлення факту належності особи до певної національності, встановлення неправильності в актовому записі про народження та зобов`язання внести зміни до актових записів щодо національності особи — такі заяви підлягають розгляду в позовному провадженні.

Не погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, заявниця подала касаціну скаргу, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що в її заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, немає вимоги про вирішення публічно-правового спору. Без належного з`ясування обставин справи висновок судів попередніх інстанцій про неможливість розгляду її заяви в порядку цивільного судочинства на стадії відкриття провадження є передчасним. Суди фактично позбавили заявницю права встановити факт національної належності, оскільки іншого порядку вирішення такого питання законом не передбачено.

Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності, та постановою від 29.05.2019 у справі № 398/4017/18 залишила касаційну скаргу без задоволення, зазначивши, зокрема, про наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 293 ЦПК України окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частині першій статті 315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення).

Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України 31 грудня 1991 року № 24 «Про порядок зміни громадянами України національності», відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку при одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до ухвалення цього Указу. Вказаний Указ утратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99.

Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України «Про національні меншини в Україні». Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.

Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні.

Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року № 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.

Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону «Про національні меншини в Україні». Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу.

З постановою можна ознайомитись за посиланням.

ДЖЕРЕЛО