ВС визначив юрисдикцію оскарження рішення про державну реєстрацію права власності

Оскарження рішення про державну реєстрацію права власності не є публічно-правовим спором, оскільки безпосередньо пов’язане із захистом цивільного права. Такий висновок зробив ВС в постанові №522/7636/14-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

15 травня 2019 року  м.Київ  №522/7636/14-ц

Велика палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача — СИТНІК О.М., суддів: АНТОНЮК Н.О., БАКУЛІНОЇ С.В., БРИТАНЧУКА В.В., ГУДИМИ Д.А., ЗОЛОТНІКОВА О.С., КНЯЗЄВА В.С., ЛОБОЙКА Л.М., ЛЯЩЕНКО Н.П. , ПРОКОПЕНКА О.Б. , РОГАЧ Л.І., САПРИКІНОЇ І.В., УРКЕВИЧА В.Ю., ЯНОВСЬКОЇ О.Г. —

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ «Аракс-Груп» на заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року за позовом прокурора в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Особи 4, Особи 5, Особи 6, ТОВ «Аракс-Груп», Реєстраційної служби про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов’язання вчинити дії та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2014 року прокурор звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу допоміжного приміщення (горища) загальною площею 106,8 кв.м, розташованого за Адресою 1, укладений 7 березня 2013 року між Особою 4 та Особою 6; витребувати з незаконного володіння ТОВ «Аракс-Груп» допоміжне приміщення (горище), загальною площею 106,8 кв.м, розташоване за вказаною адресою; зобов’язати Реєстраційну службу скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за Особою 6 на спірне нерухоме майно, за індексним номером 768835 від 7 березня 2013 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов’язати Реєстраційну службу скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ «Аракс-Груп» на спірне нерухоме майно, за індексним №2232536 від 14 травня 2013 року у Державному реєстрі.

Вимоги прокурор мотивував тим, що 7 березня 2013 року Особа 4 відчужила Особі 6 допоміжне приміщення (горище) загальною площею 106,8 кв.м, яке розташоване за Адресою 1 , право власності на яке вона набула на підставі заочного рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20 вересня 2012 року в справі №1522/12104/12. Особа 6 здійснив державну реєстрацію права власності на це приміщення в Державному реєстрі.

Позивач зазначав, що згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2013 року Особа 6 продав спірне нерухоме майно ТОВ «Аракс-Груп», яке зареєструвало право власності на нього в Державному реєстрі.

Прокурор зазначив, що ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 22 лютого 2013 року заочне рішення цього ж суду, на підставі якого за Особою 4 визнано право на спірне нежитлове приміщення скасовано, у зв’язку із чим підстави набуття права власності

останньою на вказану нерухомість відпали. Вважав, що вона не мала права відчужувати допоміжне приміщення (горище) загальною площею 106,8 кв.м, розташоване за Адресою 1, оскільки майно, що є власністю територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради, вибуло з володіння власника цього майна поза його волею. Прокурор, посилаючись на статті 215, 216 та 388 Цивільного кодексу, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 19 лютого 2015 року позов прокурора задоволено частково. Витребувано на користь Одеської міської ради з незаконного володіння ТОВ «Аракс-Груп» допоміжне приміщення загальною площею 106,8 кв.м, яке розташоване за Адресою 1 . Зобов’язано Реєстраційну службу скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 768835 від 7 березня 2013 року у Державному реєстрі. Зобов’язано Реєстраційну службу скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за індексним номером 2232536 від 14 травня 2013 року у Державному реєстрі. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 25 грудня 2015 року заяву ТОВ «Аракс-Груп» про перегляд заочного рішення цього ж суду залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правові підстави для визнання недійсним укладеного 7 березня 2013 року між Особою 4 та Особою 6 договору купівлі-продажу допоміжного приміщення загальною площею 106,8 кв.м, розташованого за Адресою 1 відсутні.

При цьому суд першої інстанції зазначив, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння

територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради без її згоди на підставі скасованого судового рішення, яким визнано право власності за Особою 4 на допоміжне приміщення загальною площею 106,8 кв.м, розташованого за Адресою 1 , тому вказане майно має бути витребувано з незаконного володіння теперішнього власника — ТОВ «Аракс-Груп» з виключенням відповідних записів з Державного реєстру.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Аракс-Груп» відхилено. Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 лютого 2015 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що спірне нежитлове приміщення є комунальною власністю територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради, а підтвердження того, що спірне приміщення використовується для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку за Адресою 1, відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2016 року ТОВ «Аракс-Груп» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у якій просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Узагальнені доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо виникнення в Одеської міської ради права власності на спірне нерухоме майно, що унеможливлює витребування цього майна на її користь.

Також зазначає, що дії щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, зокрема прийняття рішення про реєстрацію права власності, безпосереднє здійснення реєстрації права власності, а також рішення про скасування права власності, вчиняються Реєстраційною службою як суб’єктом владних повноважень, тому вказані вимоги повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства.<…>

Позиція Великої палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди установили, що заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 20 вересня 2012 року у справі №1522/12104/12 визнано за Особою 4 право власності на допоміжне приміщення (горище), площею 106,8 кв.м, що знаходиться за Адресою 1 .

7 березня 2013 року Особа 7, що діяв від імені Особи 5, який у свою чергу діяв від імені Особи 4, та Особа 6 уклали договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого Особа 4 продала, а Особа 6 придбав спірне нерухоме майно.

Реєстраційною службоюприйнято рішення за індексним номером 768835 від 7 березня 2013 року у Державному реєстрі про державну реєстрацію за Особою 6 права на спірне майно.

14 травня 2013 року Особа 6 та ТОВ «Аракс-Груп» уклали договір купівлі-продажу допоміжного приміщення (горища) площею

106,8 кв.м, що знаходиться за Адресою 1.

Того ж дня Реєстраційною службою зареєстровано за ТОВ «Аракс-Груп» право власності на спірне нерухоме майно та внесено відповідний запис до Державного реєстру.

Суди встановили, що ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 22 лютого 2013 року заочне рішення цього ж суду, яким за Особою 4 визнано право власності на спірне нерухоме майно, скасовано.

Ухвалою цього ж суду від 20 червня 2013 року позовну заяву Особи 4 до Одеської міської ради про визнання права власності на допоміжне приміщення (горище) площею 106,8 кв.м, що знаходиться за Адресою 1, залишено без розгляду.

Звертаючись до суду з указаним позовом, прокурор посилався на порушення права власності Одеської міської ради через вибуття належного їй майна не з її волі іншим шляхом. Просив витребувати на її користь спірне нерухоме майно від ТОВ «Аракс-Груп» та зобов’язати державного реєстратора скасувати реєстрацію права власності за теперішнім і попереднім власниками вказаного нерухомого майна на це майно у Державному реєстрі.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і

безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція — це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства — цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб’єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.

Судова юрисдикція — це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб’єкта звернення та предмета позовних вимог, при цьому визначення предмета та підстав позову, обрання способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб’єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (тут і далі — у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли

щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Частиною другою статті 4 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За правилами частини першої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб’єкта владних повноважень, що виникають у зв’язку зі здійсненням таким суб’єктом владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок

судового провадження.

Публічно-правовий спір має і особливий суб’єктний склад. Участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб’єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Тобто суд повинен з’ясовувати, у зв’язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило) майнового, конкретного суб’єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб’єктів владних повноважень.

Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію — визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

Предметом указаного спору є право на об’єкт нерухомого майна, який прокурор вважає власністю територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради (комунальною власністю), що вибув із володіння ради поза її волею.

Статтею 143 Конституції визначено, що

територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК у комунальній власності є майно, у тому числі кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Статтями 328, 329 ЦК передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статі 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Відповідно до статей 386, 387 ЦК держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач),

власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У статті 1 Закону від 21 травня 1997 року №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що право комунальної власності — це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно із частиною третьою статті 16 указаного закону матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

За змістом статті 30 закону №280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.

Частиною першою статті 60 закону №280/97-ВР установлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та

інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Частинами п’ятою, восьмою цієї статті визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

У справі, що розглядається, спір виник з приводу витребування позивачем — Одеською міською радою, в інтересах якої до суду звернувся прокурор, як суб’єктом права комунальної власності свого майна із чужого незаконного володіння теперішнього власника — ТОВ «Аракс-Груп», а також реєстрацію права за яким здійснила Реєстраційна служба.

Вказане свідчить про існування спору між особою, яка вважає себе власником допоміжного приміщення (горища) площею 106,8 кв.м, знаходиться за Адресою 1 і, яка на момент подання позову не володіє цим майном, та його фактичним набувачем і особою, яка, на думку прокурора, незаконно володіє майном, оскільки придбала його в особи, що не мала права його відчужувати (скасовано судове рішення, яким Особу 4 визнано попереднім власником указаного об’єкта).

Тобто цей позов спрямовано на захист права власності. Спір має приватноправовий характер і підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК в редакції закону №2147-viii суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року №1952-IV, тут і далі — у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій).

Пунктом 5 частини першої статті 19 закону №1952-IV визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

За змістом статті 26 цього закону, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

В даному випадку, вимоги про скасування державної реєстрації, пов’язані з ухваленням рішення по суті спору щодо витребування майна.

Також Велика палата Верховного Суду вважає, що незалежно від того, чи позивач був заявником щодо вчинення оскаржуваних

реєстраційних дій щодо прав власності на нерухомість та чи ці дії вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право.

Крім того віднесення вказаної справи до категорії цивільних не залежить і від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються разом з вимогами про скасування оспорюваного рішення, зобов’язання скасувати запис у Державному реєстрі, також вимоги щодо правомірності правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення.

Таким чином, оскарження рішення про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов’язане із захистом цивільного права, оскільки виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю володіння відповідачем — ТОВ «Аракс-Груп» об’єктом нерухомого майна. Такий спір не є публічно-правовим, оскільки має приватноправовий характер.

Саме такий правовий висновок викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року (провадження №11-1093апп18), від 30 жовтня 2018 року (провадження №11-858апп18) та від 11 грудня 2018 року (провадження №11-994апп18), підстав для відступу від якого не вбачається.

Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що спірні правовідносини пов’язані з реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договорів купівлі-продажу і впливають на цивільні права позивача та відповідача — ТОВ «Аракс-Груп», а також зачіпають майнові інтереси фізичних осіб, які вважаються власниками нерухомого майна та були стороною угод купівлі-продажу горища, у зв’язку із чим вони не можуть вважатися спором із суб’єктом владних повноважень та належати до юрисдикції адміністративних судів.

Зазначений спір не може розглядатися і в поряду господарського судочинства, оскільки сторонами спору, як і сторонами оспорюваних договорів купівлі-продажу є фізичні особи, а самі договори не господарськими.

Що стосується розгляду справи по суті, то Велика палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК (у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 4 ЦПК (у вказаній редакції), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 3 ЦК серед загальних засад цивільного законодавства значаться справедливість, добросовісність та розумність.

Разом з тим відповідно до вимог статті 1 ЦПК (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Так само й у частині першій статті 2 ЦПК (у редакції від 3 жовтня 2017 року) зазначено, що метою цивільного судочинства визначено ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження №6-2407цс15)).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження №6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК на витребування майна від добросовісного набувача пов’язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

За змістом статті 388 ЦК майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15).

Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 5 грудня 2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18).

Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов’язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Суди встановили, що рішенням Одеської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області» від 25 листопада 1991 року №266-ХХІ затверджено перелік державного майна, що передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування і районів області.

Згідно з переліком майна, визначеним у додатку №2 до вказаного вище рішення, у власність Одеської міської ради перейшло, зокрема й право власності на житловий та нежитловий фонд місцевих Рад народних депутатів.

Однак матеріали справи не містять підтверджень про включення саме приміщення площею 106,8 кв.м, що знаходиться за Адресою 1, до переліку такого майна.

Крім того, у справі відсутні докази про належність територіальній громаді на праві власності житлового будинку за Адресою 1, чи квартири або іншого нежитлового приміщення в указаному будинку. З відповіді Одеської обласної ради від 7 грудня 2015 року №04-00/2887 на запит представника відповідача ТОВ «Аракс-Груп» вбачається, що спірне допоміжне приміщення на балансі Одеської обласної ради не обліковується та не обліковувалося, Одеською обласною радою на баланс Одеської міської ради не передавалося.

При цьому суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, визначили спірне нерухоме майно саме як допоміжне приміщення (горище) лише з огляду на заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 20 вересня 2012 року у справі №1522/12104/12, яке на момент пред’явлення та вирішення вказаного спору вже не існувало та було скасоване ухвалою цього ж суду від 22 лютого 2013 року.

Ці обставини свідчать про те, що суди не з’ясували, чи перебувало спірне приміщення у володінні, користуванні та розпорядженні позивача, а також не з’ясували правовий статус спірного приміщення.

Відповідно до частини другої статті 10 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року №2482-XII власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов’язані брати участь у загальних витратах, пов’язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Крім того, законодавцем розмежовано поняття допоміжного та нежилого приміщень у багатоквартирному будинку.

Зокрема, у статті 1 закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від

29 листопада 2001 року №2866-III зазначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку — це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Нежиле приміщення — це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин.

Офіційне тлумачення цих положень зробив Конституційний Суд у рішенні від 2 березня 2004 року №-4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), де зазначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир багатоквартирних будинків, підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього (пункт 1.1).

Суди взагалі не перевіряли, чи є спірні приміщення допоміжними чи вони є нежилими, не навели будь-яких доказів на підтвердження своїх висновків.

Заперечуючи проти позову, відповідач — ТОВ «Аракс-Груп» посилалося на те, що спірні приміщення є допоміжними, і не перебували у комунальній власності.

Проте суди належним чином цих доводів не перевірили, хоча вказані обставини мають істотне значення для правильного вирішення

спору.

Суди не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами права, які підлягають застосуванню. Визначивши спірне приміщення як допоміжне, не врахували, що до позивача перейшло право комунальної власності щодо житлового та нежитлового фонду (рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року №266-ХХІ); не встановили, чи перейшло спірне приміщення у власність до Одеської міської ради як нежиле, чи воно залишилось допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку у розмінні закону №2482-XII; не перевірили наявності у позивача прав співвласника будинку за Адресою 1.

Тільки після з’ясування вказаних фактичних обставин справи судам необхідно визначитись, чи порушені, передбачені статтею 1 ЦПК, в редакції чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій права позивача та чи існують підстави для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів Одеської міської ради.

Допущене судами при вирішені цієї справи неправильне застосування норм процесуального права унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення.

Частиною шостою статті 411 ЦПК передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 лютого 2015 року та ухвала

Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року підлягають скасуванню, а справа — направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Рішення суду першої інстанцій у частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу допоміжного приміщення (горища) загальною площею 106,8 кв.м за Адресою 1, укладеного 7 березня 2013 року між Особою 4 та Особою 6, не оскаржується, а також не була предметом перегляду суду апеляційної інстанції, у зв’язку із чим відповідно до статей 389, 400 ЦПК судом касаційної інстанції не переглядається.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК, ВП ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ТОВ «Аракс-Груп» задовольнити частково.

Заочне рішення Приморського районного суду м.Одеси від 19 лютого 2015 року в частині витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Аракс-Груп» допоміжного приміщення загальною площею 106,8 кв.м, яке розташоване за Адресою 1, на користь Одеської міської ради, зобов’язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 768835 від 7 березня 2013 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а також рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 2232536 від 14 травня 2013 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2016 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

 

ДЖЕРЕЛО