Відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого працівнику не було повідомлено не є прогулом

ВС/КЦС № 489/1609/17 від 08.05.2019

Фабула судового акту: Пунктом третім частини першої статті 29 Кодексу законів про працю України обов’язком роботодавця є визначення працівникові робоче місце. При цьому невиконання такого обов’язку свідчить про істотне порушення прав працівника.

У даній справі працівника звільнено з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Звільнена особа, вважаючи таке рішення незаконним, звернулась до суду із позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги було вмотивовано тим, що на час складення актів про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення є незаконним.

Рішенням місцевого суду вказаний позов було задоволено.

Задовольняючи позов районний суд виходив з того, що з часу працевлаштування позивача робота останнім виконувалась у саме м. Миколаєві. При цьому повідомлення роботодавця про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою ст. 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника. Переведення позивача як з м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, а, отже, невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.

Апеляційний суд із таким рішенням погодився.

В свою чергу відповідач оскаржив зазначені рішення у касаційному порядку, посилаючись на те, що позивач як працівник підприємства, був зобов`язаний знаходитися на тренінгу у с. Петрівське Бориспільського району Київської області, тобто у відповідний період часу знаходження на тренінгу було його робочим місцем. Проте до закінчення тренінгу позивач самовільно, без попередження та погодження таких дій з керівництвом підприємства, залишив тренінг та виїхав у м. Миколаїв про що було складено акт, а у подальшмоу стало підставою для звільнення вказаного працівника за прогул.

Касаційний цивільний суд із такими доводами не погодився та касаційну скаргу роботодавця залишив без задоволення.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що у судовому засіданні позивачем було доведено належними та допустимим доказами виконання роботи саме у м. Миколаєві.

Натомість роботодавцем у порушення норм ст. 29 КЗпП України робоче місце не визначено. Таким чином факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. Крім того, оскільки з часу працевлаштування робота позивачем виконувалась у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві, повідомлення роботодавцем про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул є недотриманням відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце. Переведення працівника як з м. Миколаєва, так і з м. Києва, до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, а, отже, невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке звільнення є незаконним.

Постанова

Іменем України

08 травня 2019 року

м. Київ

справа № 489/1609/17

провадження № 61-37729св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

представники позивача: ОСОБА_2 , Ткаченко Олена Іванівна ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО»,

представники відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа - ОСОБА_10 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року у складів судді Кирильчука О. І. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року у складі колегії суддів:  Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

1.    Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» (далі - ТОВ «ТАПФЛО»), третя особа - ОСОБА_10 , про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що з 16 вересня 2003 року він працював у ТОВ «ТАПФЛО» на посаді менеджера зі збуту у м. Миколаєві.

Зазначав, що наказом директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2017 року його було звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Вважав своє звільнення незаконним, оскільки підставою його звільнення були прогули, проте в час, коли були складені акти про нез`явлення на робочому місці без поважних причин, він перебував на лікарняних та знаходився у відпустці, тому таке звільнення проведено з порушенням вимог, передбачених КЗпП України.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_8 просив суд поновити його на роботі, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 150 тис. грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року позов ОСОБА_8 задоволено частково. Скасовано наказ ТОВ «ТАПФЛО»  від 21 лютого 2017 року «Про звільнення працівника відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України». Поновлено ОСОБА_8 на роботі на посаді менеджера зі збуту ТОВ «ТАПФЛО» з 21 лютого 2017 року. Стягнуто з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 814 957 грн 02 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, сума якого визначена судом без утримання податків та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_8 відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_8 на роботі та в частині стягнення 68 620 грн 61 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення районного суду мотивовано тим, що з урахуванням постійного проживання ОСОБА_8 у м. Миколаєві, призначення позивача на посаду менеджера з продажу у м. Миколаєві та відсутності належних та допустимих доказів оформлення ТОВ «ТАПФЛО» відрядження останнього з м. Києва або з с. Петрівське Бориспільського району Київської області за вказаний період до   м. Миколаєва, ОСОБА_8 було доведено виконання роботи саме у м. Миколаєві. Відповідачем не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце позивача, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. Крім того, оскільки з часу працевлаштування робота ОСОБА_8 виконувалась у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві, повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого 2017 року № 22 про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого 2017 року свідчить про недотримання відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце, оскільки за змістом частини першої статті 32 КЗпП України переведення в іншу місцевість допускається тільки за згодою працівника. Переведення позивача як з   м. Миколаєва, так і з м. Києва до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, а, отже, невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин, тому суд першої інстанції визнав таке звільнення незаконним та поновив ОСОБА_8 на роботі на посаді менеджера зі збуту ТОВ «ТАПФЛО» з 21 лютого 2017 року.

Також ТОВ «ТАПФЛО» не було нараховано позивачу заробітну плату через відсутність на роботі, однак останній перебував на стаціонарному лікуванні  з 02 грудня 2016 року по 10 січня 2017 року та знаходився у щорічній відпустці                 з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року, тому, оскільки у грудні 2016 року та січні 2017 року позивач не працював, середній заробіток має обчислюватись за жовтень та листопад 2016 року. Заробітна плата ОСОБА_8 за жовтень  2016 року становила 72 114 грн 94 коп., за листопад 2016 року 68 620 грн 61 коп., загальна кількість робочих днів за вказаний період - 43, відповідно заробітна плата позивача за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 22 лютого 2018 року становила 814 957 грн 02 коп., що і підлягає стягненню з  ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 Незаконним звільненням позивача з роботи порушено його право на працю, що призвело до моральних страждань, а тому для відшкодування заподіяної моральної шкоди з урахуванням вимог розумності і справедливості з відповідача стягнуто 5 тис. грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року апеляційні скарги ТОВ «ТАПФЛО» та ОСОБА_8 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року залишено без змін. Стягнуто з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 5 тис. грн витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що належних та допустимих доказів про те, що на підприємстві було визначено режим роботи ОСОБА_8 , а останній ознайомився з Правилами внутрішнього трудового розпорядку, ТОВ «ТАПФЛО» не надано. Відсутні також й докази про те, що постійне робоче місце позивача, як це передбачено статтею 29 КЗпП України, було визначено у    м. Києві, саме за місцезнаходженням юридичної особи, що зазначена у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. Безпосереднє місце роботи ОСОБА_8 знаходиться у м. Миколаєві.

Таким чином, не визначивши, що є робочим місцем позивача як менеджера зі збуту та його місцезнаходження, не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці.

Вирішуючи вимоги ОСОБА_8 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд вірно за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України   від 08 лютого 1995 року № 100, провів розрахунок належних до виплати позивачеві сум.

Крім того, з урахуванням конкретних обставин справи, характеру порушень трудових прав, які зазнав позивач, суд апеляційної інстанцій погодився з висновком районного суду щодо стягнення 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки такий розмір є достатнім для його відшкодування.

Щодо стягнення судових витрат, пов`язаних з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, то представником ОСОБА_8 - адвокатом Ткаченко О. І. було надано акт виконаних робіт за договором про надання правової допомоги від 20 травня 2017 року № 3/17 на загальну суму 15 500 грн, відповідно до якого указаний розрахунок містить вартість послуг за ознайомлення із матеріалами справи, аналіз рішення суду, надання консультацій позивачу, підготовку апеляційної скарги, підготовку відзиву на апеляційну скаргу ТОВ «ТАПФЛО», представництво інтересів позивача в суді апеляційної інстанції. Ухвалення рішення не на користь відповідача є підставою для стягнення з останнього на користь позивача витрат на професійну правову допомогу згідно з умовами договору про її надання та актом виконаних робіт. При цьому, враховуючи, що указаним договором про надання правової допомоги розмір таких витрат не визначений, а час витрачений на надання позивачу правової допомоги у суді апеляційної інстанції становить 55 хв., а також, враховуючи обсяг правової допомоги, які надано позивачу, принципи співмірності, розумності та справедливості, тому судом апеляційної інстанції стягнуто з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 5 тис. грн судових витрат на професійну правову допомогу у суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду,   ТОВ «ТАПФЛО», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства. Посилалось на те, що 03 травня 2018 року при розгляді справи у апеляційному суді товариством у канцелярію Апеляційного суду Миколаївської області були подані додаткові пояснення та клопотання про перенесення судового засідання. Проте, 04 травня 2018 року Апеляційний суд Миколаївської області не розглянув указані документи та передчасно прийняв рішення у справі. Тобто Апеляційний суд Миколаївської області не взяв до уваги указані документи, подані 03 травня 2018 року (до початку розгляду справи), та повернув їх, не зазначивши при цьому підстав, з яких суд виходив, повертаючи такі документи.

Крім того, зазначало про те, що ОСОБА_8 , як працівник підприємства, був зобов`язаний знаходитися на тренінгу у період з 28 листопада 2016 року по  02 грудня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1 , тобто у відповідний період часу знаходження на тренінгу було його робочим місцем. У той же час, ОСОБА_8 визнавав, що перебував на тренінгу лише з 28 листопада 2016 року по 30 листопада 2016 року, однак 01 грудня 2016 року ОСОБА_8 самовільно, без попередження та погодження таких дій з керівництвом підприємства, залишив тренінг та виїхав у м. Миколаїв. За фактом відсутності ОСОБА_8 на роботі 01 грудня 2016 року було складено акт. При цьому позивачем не було надано пояснень щодо підстав відсутності його на роботі 01 грудня 2016 року. Відсутність працівника 01 грудня 2016 року без поважних причин за адресою проведення тренінгу також було підставою для його звільнення згідно наказу директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2016 року. Товариство вказувало на те, що звільненню  ОСОБА_8 на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України передували зафіксовані факти відсутності на робочому місці останнього без поважних причин 01 грудня 2016 року та з 06 лютого 2017 року по 21 лютого 2017 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2018 рокубуло відкрито касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_8 до ТОВ «ТАПФЛО», третя особа - ОСОБА_10 , про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та витребувано з Ленінського районного суду м. Миколаєва указану цивільну справу. Клопотання ТОВ «ТАПФЛО» про зупинення виконання рішення суду задоволено. Зупинено виконання рішення Ленінського районного суду   м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року та постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року в частині стягнення з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 746 336 грн 41 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 5 тис. грн моральної шкоди та 4 316 грн 91 коп. судових витрат до закінчення касаційного провадження.

У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_8 , у якому він посилався на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, прийняті відповідно до вимог чинного законодавства України. Суди попередніх інстанцій сприяли повному, об`єктивному та неупередженому розгляду справи. Доводи касаційної скарги ТОВ «ТАПФЛО» є безпідставними, оскільки відповідач посилається на докази, які не було надано та досліджено у суді першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ТОВ «ТАПФЛО» є юридичною особою, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ; вид діяльності   товариства - виробництво інших гумових виробників, діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту, неспеціалізована оптова торгівля, роздрібна торгівля іншими невживаними товарами в спеціалізованих магазинах, тощо.

На підставі заяви ОСОБА_8 від 16 вересня 2003 року його було прийнято на роботу до ТОВ «ТАПФЛО» на посаду менеджера з продажу у м. Миколаєві  з 16 вересня 2003 року, що підтверджено копією зазначеної заяви та копією трудової книжки ОСОБА_8

Наказом директора ТОВ «ТАПФЛО» від 01 жовтня 2012 року № 2012-10-01 змінено посаду «Менеджер з продажу (м. Миколаїв) на «Менеджер зі збуту», що також підтверджується записом у трудовій книжці ОСОБА_8

Наказом директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2017 року № 21-02-2017/2 «Про звільнення працівника відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України» звільнено менеджера зі збуту ОСОБА_8 за прогули без поважних причин на підставі актів про відсутність на роботі від 06 лютого 2017 року, 07 лютого 2017 року, 08 лютого 2017 року, 09 лютого 2017 року, 10 лютого 2017 року, 13 лютого  2017 року, 14 лютого 2017 року, 15 лютого 2017 року, 16 лютого 2017 року,17 лютого 2017 року, 20 лютого 2017 року, 21 лютого 2017 року. За змістом зазначених актів у день їх підписання працівниками ТОВ «ТАПФЛО» з 08:00 до 16:00 ОСОБА_8 , який займає посаду менеджера зі збуту ТОВ «ТАПФЛО» був відсутній на роботі за адресою: АДРЕСА_1 .

ТОВ «ТАПФЛО» визнавало факт роботи ОСОБА_8 у м. Миколаєві, що підтверджується видачою позивачу техніки для виконання трудових функцій (ноутбук, телефон), викликами у м. Київ у зв`язку з проведенням тренінгів, семінарів, наказами про відрядження з м. Миколаєва у м. Київ, дозволами на бронювання та купівлю білетів у м. Київ у службових цілях та у зворотному напрямку, проведенням оплати витрат на відрядження, оформленням договору між ТОВ «ТАПФЛО» та акціонерним товариством «УкрСиббанк» та відкриттям у Миколаївському регіональному управлінні банку карткового рахунку в рамках зарплатного проекту, експрес-накладними компанії «Нова пошта» про надходження вантажів з м. Києва до м. Миколаєва, в яких відправником зазначено ТОВ «ТАПФЛО», а отримувачем - ОСОБА_8 , а також листом товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «САТ», у якому містяться відомості про надходження протягом 2011-2012 років до м. Миколаєва на ім`я ОСОБА_8 вантажу від ТОВ «ТАПФЛО».

Згідно з копіями листків непрацездатності № № 753313, 752755 ОСОБА_8 перебував на стаціонарному лікуванні з 02 грудня 2016 року по 10 січня 2017 року, відповідно до наказу директора ТОВ «ТАПФЛО» від 11 січня 2017 року ОСОБА_8 знаходився у щорічній відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року.

Відповідно до довідки ТОВ «ТАПФЛО» від 15 лютого 2018 року № 48 заробітна плата ОСОБА_8 за жовтень 2016 року складала 72 114 грн 94 коп., за листопад 2016 року - 68 620 грн 61 коп., що відповідає відомостям з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 15 вересня 2017 року № 2504/10/1402-08-01-14, наданих Державною податковою інспекцією в Інгульському районі м. Миколаєва Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області.

2.    Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга ТОВ «ТАПФЛО» задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Згідно зі статтею 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

За змістом пункту 3 статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною другою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок). Зокрема, згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Згідно з пунктом 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_8 , суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем було доведено належними та допустимим доказами виконання роботи саме у м. Миколаєві. ТОВ «ТАПФЛО» не визначено відповідно до  статті 29 КЗпП України робоче місце ОСОБА_8 , тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. Крім того, оскільки з часу працевлаштування робота позивачем виконувалась у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві, повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого 2017 року № 22 про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого 2017 року є недотриманням відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце. Переведення ОСОБА_8 як з м. Миколаєва, так і з м. Києва, до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, а, отже, невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке звільнення є незаконним.

Також правильними є висновки судів про те, що з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу      у розмірі 814 957 грн 02 коп., оскільки товариством не було нараховано позивачу заробітну плату через відсутність на роботі, однак останній перебував на стаціонарному лікуванні з 02 грудня 2016 року по 10 січня 2017 року та знаходився у щорічній відпустці з 11 січня 2017 року по 03 лютого 2017 року. Незаконним звільненням ОСОБА_8 з роботи порушено його право на працю, що призвело до моральних страждань, а тому для відшкодування заподіяної моральної шкоди з урахуванням вимог розумності і справедливості з відповідача правомірно стягнуто 5 тис. грн.

Доводи касаційної скарги ТОВ «ТАПФЛО» про те, що Апеляційний суд Миколаївської області не взяв до уваги додаткові пояснення та клопотання про перенесення розгляду справи, подані 03 травня 2018 року (до початку розгляду справи), та повернув їх, не зазначивши при цьому підстав, з яких суд виходив, повертаючи такі документи, є безпідставними, оскільки відповідно до журналу судового засідання від 04 травня 2018 року судом було розглянуто клопотання представника товариства про відкладення розгляду справи та клопотання про долучення до матеріалів справи документів, у задоволенні яких колегією суддів було відмовлено та вирішено повернути указані документи відповідачу.

Посилання касаційної скарги на те, що відсутність працівника 01 грудня  2016 року без поважних причин за адресою проведення тренінгу було також підставою для звільнення згідно наказу директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2016 року суд не бере до уваги, оскільки указане спростовується встановленими у справі обставинами, зокрема, наказом директора ТОВ «ТАПФЛО» від 21 лютого 2017 року № 21-02-2017/2 «Про звільнення працівника відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України», у якому не було зазначено про актпро відсутність на роботі 01 грудня 2016 року. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При вирішенні вказаної справи судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2018 року було зупинено виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року та постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року в частині стягнення з ТОВ «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 746 336 грн 41 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 5 тис. грн моральної шкоди та  4 316 грн 91 коп. судових витрат до закінчення касаційного провадження, тому виконання судових рішень на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 22 лютого 2018 року та постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 04 травня 2018 року в частині стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю «ТАПФЛО» на користь ОСОБА_8 746 336 грн 41 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 5 тис. грн моральної шкоди та 4 316 грн 91 коп. судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ДЖЕРЕЛО