Біляївський районний суд Одеської області

19 квітня 2019, 10:30

Фабула судового акту: У даній справі особа звернулась до суду із позовною заявою про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішенням, визнання недійсним ордеру мотивуючи це тим, що перебуваючи тривалий час у близьких, дружніх відносинах з користувачами спірної квартири, на прохання останніх, у 1998 році вселилася до їхньої квартири, та з цього часу проживала в зазначеній квартирі разом з ними. Після смерті одного із користувачів квартири у 2000 році позивачка продовжувала проживати у квартирі та з іншим користувачем, вели спільне господарство та жили однією сім'єю. Рішенням суду живу користувачку квартири була визнана недієздатною і позивач була призначена опікуном над нею. Позивач до теперішнього часу проживає в спірній квартирі, а тому э такою, що вселилась до наймача квартири як член сім'ї останнього, тому має право користування спірним житловим приміщенням.

Рішенням місцевого суду з яким погодився і апеляційний суд позов задоволено з тих підстав, що позивач вселилась до спірного житлового приміщення як член сім'ї наймача та його опікун на законних підставах, спірне житлове приміщення було постійним місцем її проживання, вона тривалий час вела з наймачем спільне господарство, а тому набула права користування житловим приміщенням.

Вказані рішення відповідачем було оскаржено у касаційному порядку. Скаргу було обґрунтовано тим, що за нормами п. 4.3. наказу Державного комітету України у справах сімї та молоді № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 року «Про затвердження правил опіки і піклування» правами користування житлом опікун наділений лише на період виконання своїх обов'язків. Таким чином, спільне проживання, яке можливе як у житловому приміщенні підопічного, так і у житловому приміщенні опікуна, як функціонального, так і у часовому вимірі, пов'язано виключно з виконанням обов'язків з опіки, обмежується ними, та не може бути самостійною підставою для виникнення прав на користування житлом підопічного чи опікуна. Крім того, судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам зберігання за позивачем постійного місця проживання у приватизованому позивачем жилому приміщенні. Фактично самоправне зайняття спірної квартири не утворює у позивача права користування нею.

Переглядаючи справу КЦС вказав наступне.

Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Згідно із положеннями статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз приведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку.

Водночас наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Однак відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Відповідно до матеріалів справи позивач у 2006 році разом із членами своєї сім'ї приймала участь у приватизації іншої квартири за місцем реєстрації і відповідно до свідоцтва про право власності набула право власності на 1/3 частку вказаної квартири.

Приймаючи участь у приватизації квартири позивач підтвердила, що вказана квартира є місцем її постійного проживання, що спростовує її доводи про те, що, починаючи з 1998 року вона постійно проживала в спірній квартирі однією сім'єю іншими особами.

За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач вселилась в спірну квартиру з дотриманням правил, передбачених нормами статей 65, 64 ЖК України є помилковими.

Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 199/10302/14-ц

провадження № 61-20266св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідачі: Дніпропетровська міська рада (третя особа за зустрічним позовом), виконавчий комітет Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), який також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4 (третя особа за зустрічним позовом),

треті особи: комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради (третя особа за зустрічним позовом), орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м. Дніпрі ради (третя особа за зустрічним позовом),

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2016 року у складі судді Руденко В. В., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року у складі колегії суддів Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпропетровської міської ради, виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_2, який також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради (далі - КП «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради ), орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м. Дніпрі ради, про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішенням, визнання недійсним ордеру.

Позов мотивовано тим, що вона, перебуваючи тривалий час у близьких, дружніх відносинах з ОСОБА_5 та ОСОБА_6, на прохання останніх, у 1998 році вселилася до їхньої квартири АДРЕСА_1, та з цього часу проживала в зазначеній квартирі разом з ними. Після смерті ОСОБА_5 у 2000 році позивачка продовжувала проживати у квартирі НОМЕР_1 з ОСОБА_6, вели спільне господарство та жили однією сім'єю. Рішенням суду ОСОБА_6 була визнана недієздатною і позивач була призначена опікуном над нею. Позивач до теперішнього часу проживає в спірній квартирі. Вважає себе такою, що вселилась до наймача квартири як член сім'ї останнього, тому має право користування спірним житловим приміщенням.

Рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 лютого 2015 року № 74 видано ордер № 0000000163 від 03 березня 2015 року, яким вирішено питання про надання в користування відповідачу ОСОБА_2 та членам його сім'ї, квартири АДРЕСА_1. Вказане рішення виконавчого комітету порушує права та законні інтереси позивача, як особи, що має право користування цим житловим приміщення, та було винесено з порушенням норм житлового законодавства, оскільки ордер виданий не на вільне житлове приміщення.

Просила визнати за нею право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_1, також визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 лютого 2015 року № 74 в частині вирішення питання про надання в користування ОСОБА_2 та членам його сім'ї квартири АДРЕСА_1, визнати недійсним ордер від 03 березня 2015 року № 0000000163, виданий ОСОБА_2 із сім'єю у складі трьох чоловік на право зайняття житлового приміщення - спірної квартири.

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особи: Дніпропетровська міська рада, КП «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_4, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в місті Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення її без надання іншого жилого приміщення.

Зустрічний позов мотивовано тим, що він та члени його сім'ї дружина та син, були зареєстровані в АДРЕСА_1 з 05 березня 2015 року на підставі ордеру виданого за рішенням Дніпропетровської міської ради від 19 лютого 2015 року за № 74. 03 квітня 2015 року позивачем разом зі співробітниками КП «Жилсервіс-9» ДМР було здійснено вихід до вказаної квартири з метою відкриття дверей квартири, зміни замків, вжиття заходів до забезпечення майна, яке могло знаходитись у житловому приміщенні. Однак, по прибутті до квартири було виявлено, що двері та замки до квартири змінено. Зі слів сусідів було з'ясовано, що у квартирі АДРЕСА_1 проживає позивач по справі. Відповідачем було з'ясовано, що ОСОБА_1 проживає у вказаній квартирі на підставі усної згоди колишніх наймачів, остання в добровільному порядку відмовилась покинути зазначену квартиру. ОСОБА_1 порушує його право користуватись житлом, належним йому за ордером на жиле приміщення - квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також порушує права користування житлом членам його сім'ї через, що він та його родина вимушені винаймати житло. Просить суд усунути йому перешкоди у користуванні жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 без надання їй іншого жилого приміщення.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Визнано незаконним рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 лютого 2015 року про надання квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та членам його сім'ї.

Визнано недійсним ордер від 03 березня 2015 року № 0000000163, виданий ОСОБА_2 на сім'ю з трьох чоловік на право зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні зустрічних позовних вимогах ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка вселилась до спірного житлового приміщення як член сім'ї наймача та його опікун на законних підставах, спірне житлове приміщення було постійним місцем її проживання, вона тривалий час вела з наймачем ОСОБА_6 спільне господарство, а тому набула права користування житловим приміщенням.

Визнаючи незаконним рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 19 лютого 2015 року № 74, суд першої інстанції виходив з того, що рішення було винесено з порушенням норм ЖК України.

Щодо визнання недійсним ордеру від 03 березня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що спірне житлове приміщення не було вільним у розумінні частини другої статті 58 ЖК України. Видача сім'ї ОСОБА_2 ордера на зайняття спірного житлового приміщення порушує права та законні інтереси позивача.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову за безпідставністю, суд першої інстанції виходив з того, що за ОСОБА_1, визнано право користування спірним житловим приміщенням, визнано незаконним рішення виконавчого комітету щодо надання ОСОБА_2 та членам його сім'ї спірного житлового приміщення, а також визнано недійсним ордеру на зайняття відповідачем та членами його сім'ї спірного житлового приміщення.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду, ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову та задовольнити зустрічну позовну заяву.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно зроблено висновки, неповно та однобічно досліджені усі обставини справи. Суди пославшись на п. 4.3. наказу Державного комітету України у справах сімї та молоді № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 року «Про затвердження правил опіки і піклування», упустили положення зазначеного пункту наказу, відповідно до якого, такими правами опікун наділений лише на період виконання своїх обов'язків. Таким чином, спільне проживання, яке можливе як у житловому приміщенні підопічного, так і у житловому приміщенні опікуна, як функціонального, так і у часовому вимірі, пов'язано виключно з виконанням обов'язків з опіки, обмежується ними, та не може бути самостійною підставою для виникнення прав на користування житлом підопічного чи опікуна. Крім того, судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам зберігання за позивачем постійного місця проживання у приватизованому позивачем жилому приміщенні. Фактично самоправне зайняття спірної квартири не утворює у позивача права користування нею.

Відзив на касаційну скаргу до суду не поданий.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Встановлено, що позивачка у 1998 році на прохання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вселилася до їхньої квартири АДРЕСА_1 та з цього часу проживала в зазначеній квартирі разом з ними, оскільки ОСОБА_5 хворіла та до смерті була лежачою, а ОСОБА_6 була інвалідом з дитинства по психічному захворюванню, тому вони не могли самостійно себе обслуговувати, а позивач здійснювала належний догляд за ними. Протягом всього часу сумісного проживання вони вели спільне господарство, сплачували комунальні платежі за спільні кошти і були членами однієї сім'ї.

Після смерті ОСОБА_5 у 2000 році позивач продовжувала мешкати у спірній квартирі з ОСОБА_6

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права користування жилим приміщенням, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вона вселилась в квартиру АДРЕСА_1 у якості члена сім'ї наймача, тривалий час проживала там і набула право користування спірною квартирою.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можливо через те, що вони не відповідають закону і матеріалам справи.

Судом попередніх інстанцій встановлено, що 23 березня 2007 року ОСОБА_6 визнано недієздатною та призначено ОСОБА_1, опікуном над ОСОБА_6, з якою вона мешкала в одній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_4 року ОСОБА_6 померла.

Після смерті підопічної ОСОБА_1 до теперішнього часу проживає в квартирі НОМЕР_1.

Встановлено, що підставою проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі - це піклування над ОСОБА_6

Відповідно до п. 4.3 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Державного комітету України у справах молоді та спорту, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 року за № 387/3680, опікун повинен проживати разом з підопічним і може бути прописаний на житловій площі останнього на період виконання своїх обов'язків.

Позивач ОСОБА_1 не довела законність підстав проживання у спірній квартирі після припинення встановленого піклування над ОСОБА_6

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням Вказана правова позиція викладена в пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами житлового кодексу України із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України № 15 від 25 травня 1998 року.

При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункту 15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 в спірній квартирі АДРЕСА_1 не зареєстрована.

За даними паспорта ОСОБА_1 з 08 травня 1970 року зареєстрована в АДРЕСА_8 і була сусідкою померлих ОСОБА_5 та ОСОБА_6

У 2006 році вона разом із членами своєї сім'ї приймала участь у приватизації квартири АДРЕСА_8 за місцем реєстрації і відповідно до свідоцтва про право власності без номеру від 14 грудня 2006 року, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, набула право власності на 1/3 частку вказаної квартири. Відомості про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на частку означеної квартири внесені до державного реєстру прав власності на нерухоме майно 06 березня 2007 року.

Приймаючи участь у приватизації квартири АДРЕСА_8, ОСОБА_1 підтвердила, що вказана квартира є місцем її постійного проживання, що спростовує її доводи про те, що, починаючи з 1998 року вона постійно проживала в спірній квартирі однією сім'єю з ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Крім того, судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Амур-Ніжньодніпровської районної ради міста Дніпропетровська від 19 серпня 2005 року № 244/13 внесені зміни у договір найму житлового приміщення - спірної квартири АДРЕСА_1. Договір житлового майну квартири, укладений з ОСОБА_5 розірваний у зв'язку з її смертю і укладений з дочкою померлої ОСОБА_6 Сім'я - одна особа, сама ОСОБА_6 - наймач квартири. Також встановлено, що платежі за комунальні послуги, що надавались в зазначене житлове приміщення, розраховувались лише на одну особу - наймача квартири.

Відомості про те, що ОСОБА_1 не була зареєстрована в спірній квартирі незаконно і що вона взагалі ставила таке питання в матеріалах справи відсутні. Не надані такі докази і позивачем.

Та обставина, що рішенням суду встановлений факт спільного проживання в спірній квартирі позивача разом з наймачем квартири, не свідчить про дотримання ОСОБА_1 передбачених законом правил про вселення в спірну квартиру і набуття права користування нею.

А факт участі ОСОБА_1 у приватизації іншого житлового приміщення, де вона зареєстрована до часу розгляду справи судами попередніх інстанцій свідчить про те, що вона зберігала за собою постійне місце проживання в АДРЕСА_8.

Судами встановлено, що згідно рішення виконавчого комітету Дніпропетровської ради від 19 лютого 2015 року № 74, відповідачу ОСОБА_2 та членам його сім'ї, надана квартира АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 та членам його сім'ї було видано ордер № 0000000163 від 03 березня 2015 року на зайняття спірного житлового приміщення.

Відповідно до частини 2 статті 58 ЖК України ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання ордеру недійсним, суди попередніх інстанцій виходили з того, що він був виданий на квартиру, право користування якою набула ОСОБА_1

Але визнання ордеру недійсним з мотивів, що він був виданий на зайняте приміщення може мати місце, коли останнє зайнято правомірно. А доказів правомірного зайняття спірної квартири ОСОБА_1 не надала, тому підстав для визнання ордера недійсним у судів не було.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 24 грудня 2008 року провадження № 6-12409св08, від 04 лютого 2009 року провадження № 6-15557св08, від 22 вересня 2010 року провадження №6-6263св10, від 22 жовтня 2014 року провадження № 6-159цс14.

Згідно із статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини вказує, що при розгляді справ про виселення національні суди повинні проаналізувати пропорційність такого заходу (справа «Дакус проти України» рішення 14 грудня 2017 року; справа «Кривіцька та Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року).

Верховний Суд, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та встановлених обставин справи, які підтверджено її матеріалами, дійшов висновку про відсутність порушення права на житло ОСОБА_1, гарантованого статтею 8 Конвенції, оскільки збереження за опікуном права користування житлом, яке закріплене за його наймачем, або обов'язок держави забезпечення опікуна таким житлом, законом не передбачено. Спірна квартира не була постійним місцем помешкання позивача ОСОБА_1, тому вона не мала об'єктивних підстав очікування щодо забезпечення її житлом, як опікуна наймача квартири ОСОБА_6

Верховний Суд бере до уваги принцип пропорційності, баланс інтересів позивача ОСОБА_1, яка була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_8 з 08 травня 1970 року та вказана квартира була її постійним місцем проживання. Станом на 05 лютого 2015 року ОСОБА_1 у зареєстрованій квартирі НОМЕР_2 не значиться. Тому у позивача ОСОБА_1 не могло бути законного очікування права користуватися квартирою після припинення опіки.

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанції про те, що ОСОБА_1 набула право користування спірною квартирою не відповідають встановленим обставинам у справі та не ґрунтуються на вимогах закону.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_2, який також діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м. Дніпрі ради, про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішенням, визнання недійсним ордеру відмовити.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: Дніпропетровська міська рада, комунальне підприємство «Жилсервіс-9» Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_4, орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в місті Дніпрі ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення її без надання іншого жилого приміщення задовольнити.

Виселити ОСОБА_1 з жилого приміщення квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2016 року та ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2017 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ДЖЕРЕЛО

Спільне проживання в квартирі не є безумовною підставою для визнання права на користування нею (ВС/КЦС № 199/10302/14-ц від 16.01.2019)