Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Законопроект "Про внесення змін до статті 196 Сімейного кодексу України (щодо застосування до особи, яка не сплачує аліменти, ніде не працює, та має заборгованість по сплаті аліментів, спеціальної форми відповідальності - примусових робіт на робочих місцях, які є вакантними та робота на яких не потребує фахової освіти і спеціальної підготовки, заробітну плату за таку роботу перераховувати на розрахунковий рахунок державного закладу, опікуна (піклувальника), законного представника дитини) (реєстр.№2806) спрямований на удосконалення законодавства щодо урегулювання сімейних відносин в частині обов’язку батьків утримувати своїх малолітніх (неповнолітніх) дітей. Зокрема, пропонується доповнити статтю 196 Сімейного кодексу положеннями, згідно з якими при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, та яка ніде не працює, застосування до неї спеціальної форми відповідальності - примусових робіт на робочих місцях, які є вакантними та робота на яких не потребує фахової освіти і спеціальної підготовки. Заробітну плату за таку роботу перераховувати на розрахунковий рахунок державного закладу, опікуна (піклувальника), законного представника дитини. Обов’язки по працевлаштуванню зазначених осіб покласти на Державні Центри зайнятості населення.
Під час обговорення члени Комітету зазначали, що за Основним Законом України (частина третя статті 43) використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Народні депутати наголошували, що Конституція та інші нормативні акти України не містять визначення поняття примусової праці. Її правовий зміст викладено у Конвенції Міжнародної організації праці № 29 "Про примусову чи обов’язкову працю", підписаній 28 червня 1930 р. в Женеві (пункт 1 статті 2), згідно з якою термін "примусова або обов’язкова праця" означає будь-яку роботу або службу, що вимагається від особи під загрозою будь-якого покарання, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. В Україні, яка є учасницею цих міжнародних договорів, принцип заборони примусової праці реалізовано у багатьох нормативних приписах. Так, згідно з Кодексом законів про працю України (статті 2, 51) поняття "право громадян України на працю" включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, а держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір діяльності.
Також відповідно до Закону "Про зайнятість населення" (частини перша, друга статті 3, пункт 1 частини першої статті 5) держава гарантує у сфері зайнятості вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії, примушування до праці у будь-якій формі забороняється. До того ж встановлено, що добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності. Таким чином, кожен громадянин України може працювати або не працювати.
Члени Комітету вважають, що законодавча пропозиція щодо встановлення такої спеціальної форми відповідальності, як примусові роботи, суперечить статті 43 Основного Закону України. Водночас, зазначалося на засіданні, Кримінальним кодексом України (стаття 164) передбачено покарання за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей у вигляді громадських або виправних робіт.
Крім того, відповідно до Закону "Про виконавче провадження" (частина четверта статті 70) у разі відбування боржником покарання у виді виправних робіт і стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати сімдесяти відсотків. Тому, вважають парламентарії, припис законопроекту про перерахування всієї заробітної плати за примусові роботи на розрахунковий рахунок державного закладу, опікуна (піклувальника), законного представника дитини, на думку членів Комітету, не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав.
_03_03.png)
