Спільна сумісна власність подружжя на земельну ділянку: позиція ВС

Чоловік, перебуваючи в шлюбі, набув права власності на земельну ділянку і без згоди дружини передав її в оренду

Земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження справу № 626/4/17 за позовом особи до другої особи, приватного підприємства (ПП) «про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок».

Обставини справи

Суди встановили, що з 11 січня 1969 року особа перебуває в зареєстрованому шлюбі з іншою особою. У 2007 році на підставі розпорядження районної державної адміністрації чоловік набув у власність земельні ділянки, які без згоди позивача передав в оренду приватному підприємству (ПП). Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсними договорів оренди, районний суд виходив із того, що земельні ділянки належать чоловіку на праві особистої приватної власності, а тому згода дружини на укладення договорів їх оренди не потрібна. Крім того, позов поданий із пропуском позовної давності. Залишаючи без змін рішення районного суду, апеляційний суд зауважив, що станом на 2007 рік у Сімейному кодексі України не було передбачено належність приватизованих земельних ділянок до особистої власності одного з подружжя. Отже, жінка є співвласником земельних ділянок, її позовні вимоги обґрунтовані, проте позов поданий із пропуском позовної давності.

Змінюючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зазначив таке. Відповідно до статті 61 СК України в редакції, чинній станом на 2 жовтня 2007 року, приватизовані одним із подружжя земельні ділянки не належать до об’єктів права спільної сумісної власності. Відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною п’ятою такого змісту: «об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації». Вказана норма набула чинності з 8 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації. Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Установивши, що приватизовані чоловіком земельні ділянки є його особистою власністю, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що згода другого з подружжя на укладення спірних договорів оренди не потрібна, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню. Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими, правових підстав для застосування позовної давності немає. Таким чином, Постановою Верховного Суду ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 вересня 2017 року та рішення Красноградського районного суду Харківської області від 24 травня 2017 року змінено, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

ДЖЕРЕЛО