Повернення малолітньої дитини до країни її постійного проживання: позиція Верховного Суду

Відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей суд має право відмовити в поверненні малолітньої дитини до країни її постійного проживання за умови, що з моменту її переміщення пройшло більше року й вона прижилася у новому середовищі. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах двох осіб про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки у справі №521/14556/16.

Обставини справи

У справі дві особи перебували у фактичних шлюбних відносинах, у період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина, яка є громадянкою України. Жінка виїхала із дитиною до України, хоча чоловік не надавав своєї згоди на її переміщення, і до Італійської Республіки не поверталась. Жінка самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні, порушивши батьківські права чоловіка.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено. Верховний Суд залишив без змін рішення судів, зазначивши таке. Однією із обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» є те, що з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12 цієї Конвенції). Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов’язання з цього питання: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як неврахування заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції.

Суди встановили, що з моменту виїзду жінки з дитиною в Україну (жовтень 2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах чоловіка до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 року) пройшло більше року, тому суди правильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції. Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: відвідування дошкільного навчального закладу – садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Верховний Суд наголосив, що зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо. Постановою Верховного Суду рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року залишити без змін.

ДЖЕРЕЛО